Десь у січні мій друг звернув мою увагу на той факт, що в Україні є дві паралельні реальності. І мова зовсім не про світ Ватників і Патріотів, чи сепаратисто-терористів та Збройних Сил України/Нацгвардії/Правого Сектору. Адже, погодьтесь, ці категорії існують лише у контексті війни. Інформаційної чи реальної, але війни. Інша справа, що між першими вона існувала завжди з часу проголошення незалежності , інші були втягнуті відносно недавно.
Україна ж існує у двох паралельних світах - війни та звичного життя. Одні воюють на фронті, за допомогою зброї та засобів, які надають волонтери, за кошти зібрані від небайдужих громадян, інші ведуть звичний і усталений для себе та свого соціального середовища спосіб життя. Останніх я в жодному випадку ні у чому не звинувачую і не ображаю, сам такий. До таких звичайних, я переконаний, належить більшість громадян України.
Так війна, нас зачепила. Ми чемно жертвуємо гроші волонтерам для закупівлі засобів захисту/оптики/ ремонту техніки, на саму техніку для бійців що воюють на Сході нашої Неньки. Купуємо, або просто пересилаємо надійним і провіреним організаціям ліки для поранених бійців, що лежать у Госпіталях та лікарнях. Однак, у всьому іншому розміреність життя нічим непомінялась. Робота, дім робота, подекуди чергується з кавуванням чи випиванням пива із друзями.
Інша справа, що існує і інший підвид (якщо так можна сказати) звичайних людей. Це є люди, для яких за останній рік, єдиною новиною яка їх цікавить є актуальний курс долара і нарікання, на його шалено швидке зростання. Або падіння, якщо говорити про гривню. «Якби не курс, такі люди б і не відчували, що у країні війна» (с) – фраза яка повністю і точно характеризує рівень байдужості таких людей.
Звичайно в ідеалі все суспільство повинне мобілізовуватись у разі нападу і працювати лиш на перемогу своїх воїнів. Але як ми всі знаємо, ідеал – це утопія. Те до чого маємо прагнути і що не може існувати в об’єктивній реальності. Тому що не можливо заставити всіх працювати во благо фронту. Більше того, люди втомились. Грошові та матеріальні запаси людей відчутно зменшились, а кількість трагічних повідомлень лише зростає.
Я пам’ятаю, як ще в ході Майдану допізна сидів в інтернеті відслідковуючи актуальні події. А в дні розгону, узагалі не спав. Зараз, мене почали дратувати новини. Не скажу, що зовсім не цікавлюсь, що відбувається, однак стараюсь їх читати менше. Я від них втомився. Деколи так хочеться втекти у цю паралельну реальність, де не має війни, де все спокійно, а життя веселе і кольорове. І оці походи на футбол, зустрічі за пивом/кавою/чаєм, походи в кіно і є тим іншим виміром куди кожен із нас тікає від війни. Головне при цьому не перетворюватись на людей, які переймаються і відчувають війну лиш через призму курсів валют, а просто в силу можливостей допомагаю волонтерам та українським бійцям.
Даний пост не мав на меті образити когось чи чиїсь почуття, а лиш мав на меті відобразити точку зору автора.
П.С. Герої не вмирають, вони продовжують жити, доки живе пам’ять про їхні подвиги
